Сонячні зайчики не обирають, кого цілувати

0
184

дитинаТільки-но Рита розмістила свої сумки, як трамвай заповнив дуже характерний запах – на новій зупинці до салону зайшло двоє… Може, цигани, а може й ні… Поруч із ними розмістилася бабуся, яка сповідувала подібний стиль життя. А вже біля неї – чорнявий замурзаний хлопчик, на вигляд – першокласник.

Може й не варто було б звертати уваги на це сімейство, якби воно не почало, як кажуть у народі, дуріти. Наче малі діти! Все почалося з того, що чоловічок ущипнув жінку за товсте стегно. Вона відповіла тим, що несподівано зісунула йому на очі сіру, колись, мабуть, чорну кепку. Тоді він потягнув її за носа, а вона – вліпила йому по шиї. Чоловічок голосно заіржав, показуючи неймовірні зуби – такі, що коли б раптом якимсь дивом потрапив до стоматолога, то виникла б ситуація:

Лікар: “Ну й дупло! Ну й дупло! Ну й дупло!…”

Пацієнт: “Лікарю, а чому ви стільки разів сказали це слово?”

Лікар: “Я сказав раз, а дупло повторило…”

І в той момент, коли чоловічок аж заходився від щирого сміху, жінка вправно витягнула з його кишені в штанах кілька паперових купюр та блискавично заховала їх собі в рукав куртки. Той, своєю чергою запідозривши дружину в неправомірних діях, узявся перевіряти свої кишені й, не дорахувавшись певної суми, щосили смикнув жінку за брудне волосся. Вони почали дряпатися, то сварячись, то сміючись… Врешті, махнувши рукою на спроби відібрати гроші, він міцно схопив її за обидва вуха і смачно чмокнув. Увесь вагон, спостерігаючи за цією сценкою, задихався від приступів притлумленого сміху – не щодня таке побачиш! Бабусенька теж усміхалася, дивлячись на доньку і зятя.

Та несподівано Рита, яка теж не могла втриматися від сміху, змовкла – єдиною людиною, котра залишалася серйозною, дивлячись на цих двох, ба, навіть глибоко переживала через побачене, – був маленький хлопчик… Той, про яких кажуть, – дитина вулиці. За живих батьків… Він мав би ходити до школи, але чи вони могли купити книжки, зошити та приладдя?.. Риторичне запитання. Він міг би веселитися з друзями, бавлячись у м’яча, та навряд чи навіть батько колись приділяв синові достатньо уваги, якщо не враховувати окриків і побоїв…

Малий раз у раз озирався на батьків, а потім на реакцію дорослих дядьків та тітоньок і ставав дедалі похмурішим…

Чому невинна дитина змушена терпіти таке?! Страждати через безпорадних, безвідповідальних батьків… Притулок не видається їм кращим, тому дітей радо зустрічає широка дорога вулиці…

А дорослі… ким би не стали – зазвичай забувають, що самі колись були дітьми, одягають броню черствості, непідступності та впевнені, що це – найкоротший шлях до успіху. А світ такий ґеніально простий!

Рита, думаючи про це все, наче зачарована, дивилася на замурзаного хлопчика. Він теж, не кліпаючи, прилип поглядом до неї. Тоді Марґарита всміхнулася йому та, як і слід було чекати, коли ви знаєте, що одна людина є дзеркалом для іншої – малий, ніби двійник із того боку посрібленого скла, всміхнувсь їй у відповідь. Його личко засвітилось, і сонячні зайчики затанцювали у карих оченятах.

Він такий гарненький! Якби його вмити, причесати… На щоках грали ямочки, шовковисті чорні бровенята злітали над очима, як крила вільного птаха, а на високе чоло спадало пасмо чорного волосся. На кого ж він подібний?!

Проте роздумувати над цим уже не було як – трамвай зупинивсь, а малий, як і його родичі, чкурнув із вагона – ніби й не було їх…

Наталя ВОЛОТОВСЬКА

 

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ