Тернопільський «каратель» – відверто про війну і життя після неї (1частина)

0
1015

DSC_003718 місяців і 1 день був на сході України тернополянин Дмитро Гайтко. Він – голова тернопільської міської організації «Всеукраїнський союз ветеранів АТО». Раніше брав участь у миротворчій операції в Косово. Коли побачив, як розвалюють армію, звільнився. Має різний досвід роботи – був керівником, працював на заводі, таксував. Сайту Про Те розповів про інші фронти на війні.

Про більшість наших хлопців є інформація на сайті karateli.net. Наші фотографії з описом. Є кілька категорій, посібник карателів тощо. І я там є, як каратель. Сприймаю це з любов’ю і гордістю. Значить, все роблю правильно.

Це не перша війна для мене. Після Майдану прийшов до військкомату, записався добровольцем і два місяці мене не брали. Три рази приходив і питався: чому мене не берете? Невже легше взяти тракториста з поля? Кулеметника ставите снайпером, а снайпера ставите помічником гранатометника гранати носити. Кажу – я щось вмію, знаю. Небагато, але щось знаю. Хлопці, які не знають нічого, готові у мене вчитися. Хоча зараз є багато людей, у яких я готовий вчитися. Коли служив у Югославії, у нас були інші завдання, миротворчі. Нині війна зовсім інакша, якої раніше ще ніколи не було. Вчаться усі – від генералів до простих солдатів.

Війна – на різних фронтах. Кожен фронт є важливим. Як приїжджаємо на схід і співаємо українські пісні – це велике. Ми піднімаємо бойовий дух. Коли під час одного концерту з великих колонок звучала «Гуцулка Ксеня», «сєпари» мали б під неї трястись від злості. Вони чули цю пісню, бо ми давали концерт поблизу передової.

На Луганщині дуже багато людей підтримують нас. З певних причин вони не могли виїхати. Хлопці розказують, що навіть прилітають міни без детонатора. А в середині написано «Все, что могли». По той бік також є люди. З десяти мін дві – не вибухають. Виймають детонатори. Я нікого не виправдовую. Проте там є люди, що пішли служити, бо їм просто треба сім’ю  годувати. Але це не виправдання – забирай родину і приїжджай до України, Росії, Польщі, Америки. Куди хочеш.

У Лисичанську приблизно 20 відсотків українських патріотів і 20 – антиукраїнських. А основна маса як флюгер – куди вітер подує, туди і вони. Нам все одно, лиш би зарплату платили. Як кажуть – більшість завжди помиляються.

CSC_0427За ніч місцеві патріоти розмалювали танк. В суботу увечері він ще був зеленим. У неділю зранку я здивувався – танк став жовто-блакитним. Я не прихильник, щоб державний прапор малювали на речах, які до державного прапора не мають жодного відношення – унітази, сміттєві баки тощо. Є місце для державного прапора. Це почесна річ, яка має заслужену повагу. Але це у нас, в Тернополі. А от на сході, де б не повішав цей прапор, де б не намалював, його все одно буде мало. І тому навіть така маленька дрібничка, як розмалювати танк в жовто-блакитний – це дуже суттєво. Бо ті люди, які це робили, ризикували життям.

У центрі Лисичанська, де був Ленін – лишилися лише ноги. Пам’ятник знесли тільки по коліна. Місцеві патріоти тепер з гумором кажуть: де зустрічаємось – на колінах. Бо лишилися тільки коліна. Коли служив там, постійно розглядав місцеві визначні пам’ятки. Мені цікаво.

У травні минулого року на постаменті Леніна хтось написав: «Слава Україні». Білою фарбою. Через два дні це замалювали червоною фарбою. Патріотичні прапори замальовували. У перші місяці після звільнення міста було дуже багато фашистських написів – на стовпах, на парканах. Будь де. Примудрялися під носом міліції це робити. За матюки не скажу, не пам’ятаю. Але «фашисти», «бандьори» писали.

Через рік після звільнення Лисичанська з-під окупації познайомилися з одною жінкою. На вигляд десь років 45-50. Може вона так виглядала, бо видно, що життя її трохи покидало у зв’язку з вживанням алкоголю чи іншими моментами. Її лице було синє, як мої джинси. Була добре випившою. Та жінка до нас: «Вот ви, укропи, фашисти, карателі пришли, нам сделали голодомор». А п’є пиво і горішками закусує. Я до неї на ви і українською, для мене це принципово. Кажу: «Пані, я вибачаюсь, але під час голодомору шукали, де хліба взяти, а не пива з горішками». Ми розговорилися. Мені цікаво послухати свого опонента. І вона абсолютно щиро говорить: «Ви пришли. Нам здесь плохо стало жить». Тобто те, що українські війська відновили свою територію, для неї – окупація. Вона так вихована. Ми би до Росії хотіли… Так, будь-ласка. У нас грошей нема виїхати… Я тобі куплю квиток в один кінець. Згідний був дістати гроші. Ми б з хлопцями скинулись по 100 гривень і купили би їй квиток, але в один кінець. Вона каже: «А що я там буду робити?» Ну вам же добре в Росії…

Молоді хлопці казали: «Ми годували вас 25 років, тепер ви нас годуйте 25 років». Я кажу: «Чоловіче, якби от ви особисто мене годували 25 років, я не протягнув би і тижня, бо люблю поїсти».

DSC_0262З вересня 2014 року ходжу по школах Лисичанська. Проводимо відкриті уроки патріотичного спрямування, спортивно-масові заходи, військово-патріотичні ігри. Дирекція школи каже: «Здесь шароварщиной попахивает». Все одно деякі вчителі підтримують нас.

Бувають злочини. Можуть побити когось з патріотів. Знаю одну жінку, яка живе сама. У навколишніх будинках ніхто не мешкає. А через кілька хат живуть люди, явно не проукраїнськи налаштовані. Я їй подарував засоби самозахисту. Газовий балончик, інше. Будучи в Тернополі, переживаю за неї. Хоча ми обоє знаємо – якщо би, не дай Бог, щось сталося, прийшла б Новоросія, то  ніхто би нічого не питав. Її б розстріляли у перший же день. З катуваннями. Бо своєю проукраїнською позицією вона приносить набагато більше шкоди сепаратистам, ніж, можливо, десять військових разом взятих. Це – робота словом, переконаннями, вчинками. Не беручи до рук зброї. Якщо полоненого військового можна обміняти, якось домовитися, то таких людей, як вона, не обмінюють.

Волонтерів по той бік дуже не люблять. Без них із самого початку армії вже не було б. Волонтер – це той, хто у вільний від роботи час допомагає комусь. Якщо він за це отримує якісь маленькі дивіденди, матеріальну винагороду, то це вже не волонтер. Це працівник якоїсь структури, організації. Я б не хотів, щоб мене називали волонтером – волонтер мав би ще більше робити. Хоча бабця, яка дає 20 гривень зі своєї пенсії – вже волонтер. Мільйонер може дати 1000 гривень і це для нього набагато менше, ніж для бабці 20 гривень.

DSC_0063

DSC_0252

БЕЗ КОМЕНТАРІВ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ